Згадуючи Мікеле Альборето

Хороший гонщик і прекрасний джентльмен – саме таким більшість людей пам’ятає Мікеле Альборето, якому б сьогодні виповнилось 60 років. Девід Малшер віддає шану своєму герою.

Я ніколи не був великим мисливцем за автографами, отже більшість з підписаних пам’ятних речей були подаровані мені щедрими гонщиками. Хоча для мене була велика честь зустрічатися й брати інтерв’ю у легендарних фігур автоспорту, багато з яких були й залишається моїми героями, з якоїсь причини мені ніколи не спадало на думку просити їх надряпати своє ім’я для мене.

Але є один виняток. Ще навесні 2001 року я планував взяти участь у заході Vintage Sports Car Club, що мав відбутися в Донінгтоні, Велика Британія. Головною моєю метою була зустріч з Альборето, який мав продемонструвати могутній Auto Union епохальної довоєнної ери Гран Прі. Я збирався взяти з собою широкоформатний фотоальбом, ретельно зібраний за попереднє десятиліття, який складався із зображень Мікеле Альборето часів Формули 1 і спорткарів. Замість того, щоб надокучати моєму герою, прохаючи його підписати кожне фото, я збирався просто попросити залишити свій підпис на альбомі взагалі.

Я сподівався на інтерв’ю. Ні я, ні мій редактор не вирішили, під яким кутом має відбутись розмова. Я сподівався, що вона перетвориться у гарну ретроспективу довгої кар’єри, але потім зрозумів, що Альбо буде в Донінгтоні у якості посла Audi, і швидше за все його час буде обмежений. Отже мені треба було поспішати й сподіватися, що моє дитяче прохання про автограф не підірве мого професійного авторитету…

Та цього так і не сталося. У той абсолютно гіркий сезон, який забрав життя Дейла Ернхардта і легенди спорткарів Боба Воллека, Альборето загинув в результаті нещасного випадку 25 квітня, під час тестів Audi на Лаузіцринзі в Німеччині.

Я не впевнений, чому він став моїм героєм. Але, якщо ви, як і я, зросли на Формулі 1 початку 1980-х років, коли Альборето приніс дві останні перемоги для колись могутньої команди Tyrrell – коли вже починався розквіт турбодвигунів, і якщо ви бачили його переконливу перемогу, яку він приніс Ferrari у 1984-му – у рік повного домінування McLaren – він став головним центром уваги. І коли у 1985-му він став головною загрозою Алану Просту у боротьбі за титул, Альбо відігравав одну з провідних ролей у кожній гонці.

Не кажіть мені, що Альборето не був найкращим гонщиком свого покоління – я це знаю. Його головні конкуренти на піку його форми – Алан Прост, Кеке Росберг, Найджел Менселл, Нікі Лауда, Айртон Сенна, Нельсон Піке – всі були колишніми або майбутніми чемпіонами світу. І, поклавши руку на серце, я не вірю, що Мікеле був на їх рівні. Йому не вистачало того відсотку, який відділяв великих гонщиків від просто дуже хороших. Може, він був просто занадто гарним.

Але не кажіть мені, що в Мікеле не було днів його величі. У свій другий сезон в Ferrari він був упевнений, що чемпіонська стайня McLaren, яка в міжсезоння перейшла з шин Michelin на Goodyear, стала трохи більш вразливою. А перші етапи сезону довели, що Ferrari 156/85 стала набагато краще за свою попередницю 126 С4. На першому етапі – Гран Прі Бразилії – Альборето виборов поул-позицію й посів друге місце одразу за Простом на McLaren. У дощовому Ешторілі його Ferrari №27 залишилась єдиною, кого блискучий Айртон Сенна не випередив на коло. В Імолі він зійшов, але встановив найшвидше коло.

Потім, 19 травня в Монако, стався один з тих особливих виступів цього гордого італійця. Кваліфікувавшись третім, позаду Сенни на Lotus й Менселла на Williams, Альборето випередив ошелешеного британця в Ste Devote на початку четвертого кола і захопив лідерство на 13-му колі, коли в Айртона відмовив двигун Renault. Він відірвався від переслідувачів, але як лідер першим виявив нафтову пляму у Ste Devote за п’ять кіл пізніше. Він вилетів з траси, але двигун не заглух, і Мікеле повернувся, проте Прост встиг прослизнути повз нього на перше місце. На 23-му колі Альборето наздогнав і пройшов француза, знову захопивши лідерство. Тоді доля втрутилася ще раз – прокол задньої лівої шини змусив його завернути до боксів, що відкинуло його на четверте місце.

Ferrari вилетіла з піт-лейн, і Альборето видав серію з неймовірних кіл, які проходив у кваліфікаційному режимі. Мені хочеться думати, що чудове головне фото до цього матеріалу, на якому Мікеле стрімко долає секцію басейну, було зроблено під час його дивовижного повернення. Він пройшов повз Ligier Андреа де Чезаріса на третє, потім повз Lotus Еліо де Анджеліса на друге. Залишалось пройти тільки Проста…

На жаль, йому не вистачило часу. Незважаючи на те, що встановлення найшвидшого кола в гонці, яке виявилось на 1 секунду кращим за будь-кого з суперників, незважаючи на те, що він зробив більше за всіх обгонів у тій гонці на вузькій трасі, безстрашний і галантний Альборето посів лише друге місце.

За місяць у Канаді він разом з товаришем по команді Стефаном Йоханссоном приніс Ferrari переможний дубль. На Нюрбургринзі амбітна спроба вийти в лідери у першому повороті призвела до зіткнення з іншою Ferrari й проколу задньої шини шведа. Потім Мікеле вибачався - але переможцем.

На той момент він випереджав в чемпіонаті проста на п’ять очок. Але фортуна потім різко відвернулась від Ferrari. В наступних семи гонках у здобутку Мікеле опинились лише одне третє місце, одне четверте й п’ять сходів. В Йоханссона справи йшли не краще, і він згадував: «Я думаю, що в Ferrari замінили турбіну на початку сезону, і двигун ставав дедалі гіршим й гіршим. В нас була одна з найшвидших машин на початку року, решта команд нас наздогнала, а ми не намагались знайти більше потужності, а потім почалися проблеми з надійністю. На кінець сезону в нас не було нічого».

Альборето здобув свою п’яту перемогу, і вона виявилась остання, тому що в Ferrari почався один зі звичних тоді спадів. Політична ситуація, викликана таким спадом могла б негативно позначитися на стосунках пілотів, але Альборето, здається, був дуже спокійним хлопцем. Рене Арну, володар 18-ти поулів, котрий був визнаний одним з найшвидших гонщиків початку 1980-х, за очікуваннями мав би засмутитися, коли Альборето приєднався до нього в Ferrari і випередив у більшості вікендів у 1984-му. Проте, Рене каже, що це ніколи не було для нього проблемою.

«Мікеле був фантастичним хлопцем, - сказав він мені. – І атмосфера між мною, Мікеле й Енцо була дуже хорошою. Це був не дуже вдалий рік для Ferrari, але ми всі напружено працювали як команда. Кожного разу, коли він був швидшим за мене, це не було проблемою. І коли він показував гарні результати, я казав: «Вітаю! Я дуже радий за тебе!» Війна між товаришами по команді може початися дуже легко, але з Мікеле це було неможливо! Він був досконалою людиною. З ним в мене були найкращі відносини серед усіх напарників».

Пара Альборето-Йоханссон теж була сильною, але на зворотному боці цього катастрофічного кінця 1985-го вони були стривожені, що перспективи на 1986-й виглядали ще гіршими. Як згадує Йоханссон: «Коли нам вперше показали F186, Мікеле і я подивилися один на одного й промовили: «Дідько, це буде довгий сезон».

Побоювання гонщиків з приводу червоного горбатого боліду – одного з небагатьох невдалих творінь талановитого Харві Постлтуейта – стовідсотково підтвердились. Стефан, хоча як і раніше був повільніший у кваліфікаціях, часто був кращим на довгих дистанціях. Закулісні чвари у Ferrari остаточно розвіяли рішучість Альборето, а той факт, що він був улюбленцем Постлтуейта, незабаром призвів його до опали. Незабаром доктор був усунений, щоб звільнити місце новому фавориту Джону Барнарду.

У 1987-му, коли на заміну Йоханссону, котрий вирушив до McLaren, прибув молодий і зухвалий Герхард Бергер, Мікеле спочатку прийняв виклик, але з середини сезону тандем Бергер-Барнард отримав перевагу, і протягом решти 18 місяців, що Мікеле провів у Ferrari, його темп ставав все гіршим у порівнянні з темпом Герхарда. Коли наприкінці 1988 року було оголошено, що до команди приходить Найджел Менселл, було зрозуміло, котрий з діючих пілотів Ferrari піде на вихід.

Але Мікеле це не хвилювало. З одного боку, він знав, що коли він повністю мотивований, він був рівний Бергеру. А з іншого боку, він вважав, що в нього в кишені контракт із Williams на 1989-й. Підійшовши близько до заміни Нельсона Піке в команді Френка у 1988 році, здавалося, що Френк і Мікеле доведуть справу до кінця за рік. Проте, під час Гран Прі Італії угоду було скасовано.

Одна людина ніколи не втрачала віри в Альборето – Кен Тіррелл, і спочатку їх возз’єднання у 1989 році працювало. Tyrrell 018 був гарним інструментом, розробленим Постлтуейтом і Жан-Клодом Міжо, і здобув більшість очок для двигуна Cosworth V8 який не міг на рівних конкурувати з V10 Honda й Renault і V12 Ferrari. П'яте місце Альборето в Монако і третє місце в Мексиці свідчили, що Tyrrell був на підйомі. Проте суперечка через конкуруючих тютюнових спонсорів – у Tyrrell уклали угоду з Camel, тоді як Мікеле користувався давньою підтримкою Marlboro – призвела до розриву відносин у середині сезону. На цьому б історія могла й завершитися, але Альбо провів решту сезону в іншій команді з логотипами Camel на обшивці – Larrousse – і був тінню себе колишнього.

Перехід до Arrows у 1990-му показав, що його темп відповідає молодшому товаришу по команді Алексу Каффі, але в 1991-му стайня почала сезон з важким і безсилим Porsche V12, після чого повернулась до Cosworth. Власник команди Джекі Олівер на 1992-й уклав угоду з Mugen, які модернізували Honda V10 попереднього покоління, і цей двигун виявився досить потужним і надійним. Мікеле тільки двічі не дістався фінішу, повністю розтрощив свого напарника Агурі Сузукі і за сучасної системи нарахування очок заробив би очки у 12-ти етапах з 16-ти, з яких складався той сезон. Проте, тоді очки нараховувались тільки першій шістці. Альбо двічі фінішував п’ятим, один раз шостим і видав розпачливу серію з шести сьомих місць!

Альборето залишив Arrows після трьох сезонів, аби приєднатися до Scuderia Italia, у складі якої він провів провальний сезон, змагаючись на Lola T93/30 з двигуном Ferrari у самому хвості пелотону. Це був болід, в якого притискна сила, як одного разу зазначив італієць, залежала тільки від сили тяжіння, а не аеродинаміки.

Його товариш по команді того року – новачок і діючий чемпіон Формули 3000 Лука Бадоер – згадував свого 37-річного співвітчизника: «Ми провели багато часу разом – тести, практика, поїздки до готелів. Мені було тільки 22, і Мікеле був мені за батька. На трасі ми боролися один з одним – на нашій швидкості нам більше ні з ким було змагатися! – але поза треком ми були друзями.

Це було трохи дивно, тому що в 1980- роках прізвище Альборето було відомим на італійському телебаченні, але тепер він був разом зі мною – моїм напарником по команді Ф1. Я не був здивований тим, яким швидким він все ще був, але я не міг повірити, скільки задоволення він отримував від водіння – навіть за кермом тієї машини».

По закінченні сезону команда припинила існування й стала частиною Minardi. У цьому італійському колективі провів свій останній сезон і Альборето. Для нової команди він заробив одне очко за шосте місце в Монако. Але за два тижні до того, в Імолі, одне з його задніх коліс відірвалось на піт-лейн і травмувало механіків Ferrari та Lotus. За кілька днів після цього він був у Бразилії на похоронах Айртона Сенни. Вони затято бились один з одним, коли змагались за перемоги й подіуми, але згодом, коли зірка Альборето потьмяніла, вони стали друзями.

Ці лиха, разом зі смертю Роланда Ратценбергера й важкою аварією Карла Вендлінгера, зайняли весь його розум на 14-й рік участі у Формулі 1. Наприкінці року, взявши участь у 194 гран-прі, він пішов.

Далі був невдалий рік у кузовній серії ITC, потім – кілька вражаючих гонок у першому сезоні Indy Racing League. Але чого Мікеле дійсно хотів – це повернутися до перегонів на витривалість. Ще на початку 1980-х він виступав за Lancia у чемпіонаті світу спорткарів і насолоджувався швидкістю й веселим духом товариства зі своїми напарниками Патрезе, Тео Фабі й П’єркарло Гінцані. Незважаючи на сильну конкуренцію, змагаючись з культовими Porshe 956S, вони виграли кілька гонок.

Серед суперників італійців тоді була й приватна команда Райнхольда Йоста, гонщики якої виступали на Porsche. І саме Йост тепер надав Альбо заповітну можливість. У 1996-му Мікеле взяв участь у 24 годинах Ле-Мана на TWR Porsche WSC-95 команди Joest Racing, але не дістався фінішу. Рік потому він виборов поул і разом з майбутньою легендою Ле-Мана Томом Крістенсеном і колишнім напарником Йоханссоном здобув перемогу у 24-х годинній гонці.

«Це було дуже приємно, - згадував Йоханссон. – Мені здавалось, що Мікеле і я замкнули наше коло дружби. Дванадцять років потому ми знову були товаришами по команді і разом перемогли».

Коли до Йоста звернулись з Audi з проханням створити заводську команду спорткарів, Альборето був одним з тих, кого обрали на роль пілота, і це призвело до щасливої та повноцінної нової серії його кар’єри – і до великої дружби з одним з напарників - Рінальдо «Діндо» Капелло.

«Ви б ніколи не дізналися, що Мікеле був переможцем Гран Прі, - розповідав мені Капелло пару років потому після смерті свого друга. – Він не поводився як суперзірка. Він був таким відкритим і дружнім і, як і раніше, швидким. Оскільки Мікеле не брав участь у повному сезоні Американської серії Ле-Ман, в нього було набагато менше досвіду їзди у темряві, ніж у нас, і як тільки він зрозумів, що втрачає темп у нічний час, він попрохав додатковий час удень і зменшити його нічну ділянку, щоб машина не втрачала темпу. В нього не було великого его».

Разом з Аланом Макнішем вони принесли Audi перемогу в Petit Le Mans у 2000 році, а потім, з Лораном Айелло, виграли 12 годин Себрінга у березні 2001 року.

«Я добре це пам’ятаю, - розповідав Капелло. – Він був неймовірно щасливий на подіумі, як 18-річний хлопець, що тільки здобув свою першу перемогу! Цю картину я завжди буду пам’ятати».

Це був образ, який прийде до пам’яті з жахливим болем трохи більше, ніж за місяць.

«Того дня я саме прямував, щоб приєднатися до Мікеле в Лаузіці, - затхнув Капелло. – Я чекав у багажному відділенні, коли пролунала об’ява: «Містер Капелло, будь ласка підійдіть до інформаційного столику». За кілька секунд зателефонувала моя дружина й сказала: «Здається, Мікеле розбився. Повідомили в новинах».

Я спробував набрати його мобільний, потім зателефонував лікарю на трасі, й він все розповів. Він сказав: «Будь ласка, не приїжджайте на трасу, їдьте прямо до готелю». Я просто не міг повірити у це. Але потім отримав дзвінка від дружини Мікеле, Наді, з проханням, щоб я привіз усі його речі додому…»

Як завжди у таких випадках, можна тільки уявити, яке велике горе випало на Надю, їх дочок Ноемі й Алісу й всю родину. Пам’ятаю, що всі його колишні суперники, напарники й колеги по команді протягом декількох днів після його смерті висловлювали дуже сердешні співчуття. В усіх словах був зміст – Альборето був не тільки відмінним гонщиком, але й прекрасним хлопцем.

Отже, схоже я отримав відповідь щодо того, чому він мій беззаперечний герой. Це було не тільки «вболівання за того, хто програв», оскільки я знаю, що за дев’ять років без перемог, які були після його зеніту в Ф1, іноді Мікеле ненавмисно грав таку роль, опускаючи руки, коли плітки або погані машини підривали його мотивацію. Він дуже залежав від цього.

Але він також був джентльменом, який зростав у дуже напруженому спорті. Я впевнений – він ніколи не опускався до марнославства або дратівливої поведінки. Я також впевнений, що 60-річним, Альборето б зберіг свій інтерес до перегонів і оцінив те, що вони надали йому – так само, як він мав глибоку любов до історії цього виду спорту – задовго до того, як ця пристрасть перетворилась на його кар’єру. Він любив одягатися так, щоб бути схожим на Нуволарі коли брав участь у демонстраціях Auto Union, що влаштовували в Audi. І жовто-блакитні кольори гоночного шолома Альбо також біли обрані на честь його героя – Роні Петерсона. Будучі підлітком, Мікеле щороку приїжджав до Монци на Гран Прі Італії й стояв серед тіфозі Ferrari, вимахуючи прапором Lotus. Це було досить сміливо…

Не маю жодного уявлення – чи вдалося коли-небудь Мікеле зустрітися з Ронні. Я знаю, що більш ніж через 15 років після смерті Альборето, нездійснена зустріч з моїм першим і найціннішим героєм мотоспорту залишається найбільшим жалем.

У фінальній сцені красивого фільму Роба Райнера «Залишся зі мною» персонаж Річарда Дрейфуса сказав: «В мене більше ніколи не було таких друзів, як ті, що були, коли мені було 12. Чи не так, Іісусе?»

Те ж саме можна сказати й про героїв, як на мене.

Написати коментар
Показати коментарі
Про цю статтю
Серія Формула 1 , Ле-Ман
Гонщики Мікеле Альборето
Команди Ferrari , Tyrrell Racing , Team Joest , Minardi , BMS Scuderia Italia
Тип статті Спеціальна можливість