Рік Мірс — абсолютний професіонал в 65 років

Настав час ностальгії для усіх прихильників автогонок в віці від 30 до 70 років і старше, оскільки сьогодні одному з найкращих гонщиків IndyCar усіх часів виповнилось 65 років. Девід Мелшер і, що важливіше, Роджер Пенске, віддають шану.

Протягом минулих 20 з чимось років в автоспортивній журналістиці я познайомився з трьома людьми, від яких щось дізнавався при мистецтво керування гоночною машиною щоразу, як розмова тривала більше, ніж п'ять хвилин. Одним з цієї трійці є Рік Рейвон Мірс, який народився в цей день 65 років тому у Вічіта, Канзас, та зростав у Бейкерсфілді, Каліфорнія.

Як письменник, який небагато розуміє в інженерії, я завжди шукав компенсацію незнання того, чому щось працює так, або інакше, вивченням, як воно впливає на керування машиною, на гонщика... І для того, щоб донести це до читача, я завжди цитував Мірса тому, що він вміє пояснити все дуже добре. Це щось на зразок того, як би Ван Гог пояснював, як писати картини, або Нейт Кінг Коул — як співати.

Декілька разів на рік, коли я можу спокусити гонщиків пояснити на практиці особливості керування їхніх машин, я знаю, як вірно поставити запитання - і це завдяки знанням, отриманим від Ріка.

Тож, він був би корисний для будь-якого журналіста, навіть якби був звичайним гонщиком, який має красномовство та розуміння техніки. Але це — Рік Мірс, чотириразовий переможець 500 Миль Індіанаполісу, триразовий чемпіон в гонках індікарів, який має 29 перемог та 40 поулів. Людина, яка знає, про що каже.

Я часом роздумую над тим, якими могли б бути ці цифри, якби індікари в його часи були такими надійними, як зараз, або в сезоні на початку 80-х було б стільки ж гонок, скільки зараз, або він опинився б в Penske раніше, ніж у 26 років. Але завжди я просто дуже вдячний за те, що найуспішніший власник команди IndyCar всіх часів побачив щось особливе в хлопці, який мав сім фінішів у першій десятці в своїх перших 13-ти гонках індікарів за кермом Eagle та McLaren команд Біла Сімпсона, Арта Сугаі та Тедді Йіпа.

“Мірс — особлива людина, - сказав Motorsport.com Роджер Пенске. - Я з ним познайомився, коли ми разом брали участь в мотопробігу Wally Dallenbach’s Colorado 500. Як ви знаєте, в ті роки Маріо Андретті виступав у Формулі 1, тож в гонках індікарів не мав змоги виступати повний сезон в 1978 році. Тож, я мав місце парт-таймера і запитав Ріка, чи йому це цікаво.

Запланували зустріч на Michigan International Speedway, яким ми володіли в той час і наступного дня о шостій ранку він вже стукав у двері. Я зрозумів, що він має велике бажання долучитись до нашої команди.

Можливо, найголовніше, що я зміг побачити — те, що він вже мав відчуття гоночної машини. Досвід в позашляхових гонках надав йому відчуття того, що робить машина, яке він продемонстрував від початку своєї кар'єри в IndyCar. А також він був командним гравцем. Навколо Ріка не було драми. Він казав мені: “Я робитиму свою роботу, але мені не потрібен прес-реліз про це”. І він її робив...

Таким скромним він і залишився. Відоме кліше “чим старший я ставав, тим швидшим я був” - не про Мірса. Він не любить свою погану пам'ять щодо власної статистики, але я вважаю дуже цінним те, що він забуває те, яким був добрим. “У Фініксі я маю більше, ніж одну перемогу, так?”, - скаже він. Так, Ріку, три — і ще шість поулів. “І я таке зробив? Круто! Я люблю цю трасу”.

Хоча усю статистику можна знайти в друкованому вигляді, або в інтернеті. Але натомість Мірс є золотою жилою через своє прекрасне почуття відгуку щодо мистецтва гонок. Він був одним з тих гонщиків, чиї думки були далеко за межами машини і тому стабільно міг приймати розумні рішення — його мозок не був повністю завантажений навіть під час проходження кола на швидкості 230 миль на годину. І це також означає, що він постійно спостерігав та запам’ятовував поведінку машини. І саме ці спогади збереглись і донині.

“Та РС10 (Машина Penske 1982 року конструкції Джеффа Ферріса) була машиною, з якою ми стабільно мали перевагу над усіма іншими на більшості трас, - відзначив Мірс, коли ми розмовляли про проблеми машин з надмірною притискною силою. - Але коли у 1983 році заборонили граунд-ефект, ми мали її переробити.

Коли я вперше проїхав на машині після того, як прибрали “спідниці” та перейшли до плоского днища, вона була жахлива! І не через погану конструкцію, а лише тому, що притискна сила від граунд-ефекту переважила усі інші інженерні аспекти. Нам було не потрібно працювати над іншими елементами, оскільки машина була дуже швидкою. Ми б навіть могли розфарбувати кожне колесо у свій колір — і ніхто б цього не помітив”.

Чи не розчарувало керування машинами, які заціпеніли від надлишку притискної сили, тих, хто покладався на відчуття та мозок, а не тільки на хоробрість?

“Так, ви праві — ті машини не давали такого відгуку, як машини з плоским днищем. Але з плином часу ти вчишся вдосконалювати свої відчуття. Ти вмикаєш чутливість і починаєш розуміти, що той ледь помітний рух задньої частини означає, що задня права покришка досягла своєї межі і якщо ти продовжиш рух з тією ж швидкістю — ризикуєш швидко її спалити. І добре, якщо це кваліфікація, але в гонці ти маєш відійти від тієї межі, або знайти іншу можливість тримати швидкість, проходячи повороти іншою траєкторією, або ще щось”.

І статистика підтверджує — він вдосконалив відчуття. Звісно, Penske PC10 біла найкращою машиною сезону 1982 року, але коли гонщики команди кваліфікувались першим та другим в 500 Милях Індіанаполісу, середня швидкість Ріка протягом чотирьох залікових кіл була на 3 милі на годину вищою, ніж в його партнера по команді Кевіна Когана.

“Рік був неймовірним щодо роботи з інженерами, - пригадує Роджер Пенске. - І він визнавав, що навички у розробці були дуже важливими тому, що правильна підготовка машини ставала важливішою, коли серія ставала конкурентнішою. Знання, як працює машина, та вміння розширити її межі складає різницю між перемогою та другим місцем”.

У своїх перших трьох повних сезонах в IndyCar партнером Ріка по команді був Боббі Ансер, людина, яка здолала вік — у свої 40 з чимось років він був такий само швидкий, як і в свої найкращі часи. В цей критичний для інженерії IndyCar період, початок ери граунд-ефекту, Пенске був благословенний, маючи в команді двох гонщиків топ-рівня, які завжди шукали можливість заглибитись в технічні аспекти машин.

“Боббі мав власні думки щодо машин та налаштувань, - посміхається Пенске. - Але думаю, що Рік, який був молодшим, був більш неупередженим з точки зору довіри інженерам для того, щоб спробувати щось радикальне, виїхати на трасу, вийти на свої межі, а потім повернутись та описати свої враження. Безперечно, великим внеском в успіх наших машин, починаючи з РС6, була робота Ріка та прекрасний зворотній зв'язок, який ми мали».

Як і чотири перемоги в 500 Миль Індіанаполісу, досягнення, яке Мірс поділяє з Ей Джеєм Фойтом та Елом Ансером, він маж шість поулів на “Старій цегельниці” - рекорд, який належить лише йому одному. А декілька років тому Сьюзен Бредшоу-Кроутер, багаторічний піар-менеджер Penske/Marlboro, вказала на те, що Мірс у 15 своїх Інді-500 11 разів стартував з першого ряду.

“Це одна з тих речей, якими я пишаюсь, - відзначив він. - Тому що, як я завжди кажу, кваліфікаційні кола в Індіанаполісі були найважчими за весь сезон. Тож, на мою думку, ця статистика вказує на те, що ми вірно робили свою роботу тому, що в ті часи ми справді боролись за гарну статистику. І мені це подобається.

І це, вірите, або ні, найближча до самозакоханості річ, яку можна почути від Мірса. Він — один з найнадійніших, кого я знаю, і зовсім позбавлений самовихваляння, щедрий на похвали своїм суперникам, навіть тим, чия гоночна філософія не відповідає його власній.

Розмовляючи про гонщика, якого він випередив, коли востаннє виграв Інді-500, Мірс сказав: “Коли Майкл Андретті закінчив, маючи... скільки перемог? Сорок дві? Я пригадав, що мене якось спитали про те, “Чи відсутність в Майкла перемог в Інді-500 применшує його статус у Ваших очах?”. На мою думку, Майкл — один з найкращих за всю історію і те, що він не вигравав Інді-500, нічого не змінює.

А потім була тиха реакція Ріка щодо Інді-500 1982 року, де він програв Гордону Джонкоку з відставанням в 0.16 секунди. Джонкок до того вже вигравав Інді, але ні він, ні Пет Патрік, ніколи не святкували той тріумф. В, можливо, найчорніший день в історії Інді партнер Джонкока по команді Свід Севедж потрапив в важку аварію, яка завершилась пожежею — за кілька днів після цього Севедж помер в лікарні...

“Навіть коли я намагався догнати Горді на останніх колах у 1982-му, я був налаштований перемогти, як і завжди — це ж інстинкт, чи не так? - Але я подумав: “Якщо я комусь і програю, то буду щасливий, якщо йому”. І, якщо чесно, я й досі маю це відчуття. Якщо вже Penske не буде на Алеї Перемоги, то хай там буде він, оскільки всі пам'ятають, що сталось, коли він переміг минулого разу”.

Як володарю великих успіхів з низькими витратами та щедрою душею, Мірсу, ймовірно, немає рівних.

“Він абсолютний командний гравець, - каже Пенске. - Один з найяскравіших моїх спогадів про його гоночні дні, це 1992 рік. Ми їли сандвічі в Елкхарт Лейк — тоді він був травмований, зламав руку. Він мені сказав: “Знаєш, я не можу вже більше... Час тобі пошукати на моє місце когось молодшого”.

Він це сказав з піднятою головою. Це було середина сезону, тож в нас було достатньо часу для пошуку можливостей. Тож, Рік був професіоналом з точки зору того, як буде краще для команди; професіоналом з точки зору здобуття результату — і професіоналом у своїй поведінці. Не думаю, що хтось у гаражі чи на піт-лейн може сказати про нього щось погане, про його дії на трасі, чи за її межами”.

Не треба після цього дивуватись, що Мірс найдовше з усіх співробітників працює з Пенске — з командою він провів понад 40 років.

“Він залишився для нас важливим навіть тоді, коли завершив виступи, - каже Пенске. - Думаю, що він є неймовірною нашою інвестицією через свої знання. Він розуміє траси, має відношення до гонщиків, розуміє те, що вони намагаються сказати про машини.

Тож, він завжди був чудовою людиною, яку добре мати поруч. Не тільки тому, що він класний хлопець, а й через ті знання, терпіння та бажання поділитись ними з усіма гонщиками, які проходять через нашу команду”.

Якщо запитати в Мірса, як він залишається відданим команді більш, ніж через 25 років після того, як на різдвяному обіді повідомив про те, що завершує виступи, то він скаже: “Тому, що я одразу перейшов від участі в гонках до посади радника і залишався на ній. Тож, завжди був в курсі подій. Я знаю, як працюють машини, як працюють шини, як впливає покриття траси і так далі тому, що слухаю нинішніх гонщиків. І я це люблю. Також мені подобається бути споттером Еліо (Кастроневеса)”.

“Плюс — він посміхається, - я й досі можу приєднатись до деяких їхніх слів, оскільки дещо залишилось незмінним з моїх часів. Ви знаєте, швидкість та фізика з часом не змінюються...”

Єдине, що суттєво змінилось з тих часів, це кількість овалів в календарі, але мені набридає, коли дехто називає Мірса спеціалістом з овалів, на зразок, скажімо, Еда Карпентера. У своїх трьох перших гонках на дорожніх трасах Мірс здобув два других місця та перемогу. У 1981 році він переміг в усіх трьох дорожніх гонках сезону (Ріверсайд, Воткінс-Глен та Мехіко) і взагалі — сім перемог з його 29 були здобуті на трасах, які мають і праві повороти, і ліві.

Звичайно, аварія на овалі Санаір у 1984 році, у якій Мірс отримав важкі травми ніг, нанесла непоправної шкоди його прогресу на трасах, які вимагають сильного гальмування. Але дорожні та вуличні траси, які потребували плавного входу та ідеального розрахунку, залишались сильною стороною Ріка і в свої останні три сезони він мав поули на Лагуна-Сека, в Клівленді і навіть в Мідоулендс.

“Думаю, Рік був дуже гнучким та чудово вмів контролювати машину, - погоджується Пенске. - І знов, думаю, це все його позашляховий досвід. Пригадайте, він мав тести у Формулі 1 з Brabham і був дуже швидкий. Очевидно, що аварія на Санаірі ускладнила йому життя, але усі базові навички він мав і завдяки ним виграв декілька дорожніх гонок.

Але головне — він чотири рази виграв Інді-500 і завжди і це переважає усі інші його досягнення”.

Мені подобається ще деяка статистика Мірса, яка виявляє деякі риси його характеру, які можна пропустити. У тій аварії на Санаірі він мало не втратив обидві ноги. Але яким би вдячним та привітним Рік не був, яке б добре серце не мав — ніхто ніколи не сумнівався в тому, що він має такий самий твердий стрижень, який є в інших великих, таких, як Парнеллі Джонс, ЕйДжей Фойт або Маріо Андретті.

В своєму дуже обмеженому сезоні 1985 року, ледве пересідаючи з машини в інвалідний візок, Мірс відчував більше болю, ніж могло здатись. А вже у своєї другій гонці після повернення він фінішував третім в Мілуокі, а в наступних гонках мав два поули та перемогу в Мічігані. В наступному сезоні — все ще беручи участь лише в окремих гонках — Мірс здобув поул на Санаірі, підкоривши трек, який мало не підкорив його.

Сьогодні вплив Мірса на Penske не обмежується обговореннями чи порадами щодо техніки пілотування. Також він не має обмежень щодо коментарів щодо інших аспектів роботи команди. Так само, як він хвалить Кастроневеса та Вілла Пауера (або є відвертий, коли вони виступили невдало), він віддає шану топ-гонщикам з інших команд, таким, як Даріо Франкітті або Скотт Діксон. Він — абсолютно об'єктивний спостерігач.

“Рік ніколи не виходив із себе, навіть коли сам виступав, - каже Капітан. - Він ідеальний зразок того, кого ми хочемо виростити в нашій команді — чи це гонщик, чи старший механік, гоночний інженер, член піт-команди — вони усі знають, як представляти нашу команду, наш бренд, якщо хочете, і наших партнерів.

Наша мета — бути конкурентними і добиватись великих результатів, а також — бути абсолютними професіоналами. І Рік Мірс — професор з цього усього”.

З вуст Пенске це абсолютний комплімент, до якого мені немає, чого додати, окрім “З днем народження, Ріку!... І дякую тобі!”.

Написати коментар
Показати коментарі
Про цю статтю
Серія IndyCar
Гонщики Рік Мірс
Команди Team Penske
Тип статті Спеціальна можливість